9 березня - народився Великий Кобзар Тарас Шевченко!

2018-03-09

Тарас Шевченко (9.03.1814 – 10.03.1861) – ідеолог та символ українського націоналізму, видатний український поет, прозаїк, художник. Народився у с. Моринці (Черкаська обл.) у багатодітній кріпацькій сім’ї. Родовід походить із збіднілої козацької родини. Рано залишився сиротою. Наймитував та вчився грамоти у дяка Петра Богорського. З 1828 року у “козачках” в дворі поміщика Енгельгарда. На початку 1831 р. прибув до Петербурга, де був відданий на чотирирічне навчання до художника В.Ширяєва. 22.4.1838 р. Шевченко викуплений з кріпацтва. Протягом 1838-1845 років навчався в Петербурзькій академії мистецтв. У 1840 році у Петербурзі вийшла збірка його поезій “Кобзар”. У 1843, 1845 та 1846 рр. тричі відвідував Україну. У 1845-46 рр. працював у Київській археографічній комісії. З 1846 року член Кирило-Мефодіївського братства. 5.4.1847 р. заарештований та відправлений до Петербурга. 30.5.1847 р. поета засуджено до заслання рядовим солдатом в окремий Оренбургський корпус з резолюцією Миколи І “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Перебував на засланні до 1857 року. У 1858 році прибув до Петербурга, де включився у місцеве громадське й культурне життя. У травні 1859 року отримав дозвіл виїхати в Україну. У липні 1859 року знову заарештований та відправлений до Петербургу. Помер 10.03 1861 року.

Тарас Шевченко створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутностей і закономірностей, які тисячоліттями витворювались українським народом, якими і на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхилення від котрогось із них, кожна спроба їх роз’єднання в життєвій практиці (моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації.

У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження.

Ефективність застосування цієї методології у справі служіння своїй нації та повноти самореалізації особистості підтверджена найпереконливіше самим Шевченком: усе життя і ціла його творчість мають безумовний національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер.

Будь-яка українська політична програма, що ігнорує цю національно-екзистенціальну методологію або, тим більше, суперечить їй, – ідейно неспроможна і шкідлива для української нації, для України. Саме тому народ більше вірить Шевченкові, ніж нашим політикам.

Водночас творчість Шевченка визначала також ідеологію національно-визвольної боротьби українського народу того часу. Шевченко чітко визначає мету, пріоритети, рушійні сили та якості проводу. Діапазон можливих форм і методів боротьби за свободу бачиться йому гранично широким: від легальних до нелегальних, від культурно-просвітницьких до, за термінологією сучасних демократів, ультрарадикальних – залежно від умов та обставин.

Ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вкладав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою але неозброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору...

Шевченко у природній для себе як поета спосіб і в найдоступнішій для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності і незалежності. Він пробудив дух народу, дав йому вчення боротьби за свободу і вдихнув у нього віру в перемогу. Шевченко не запозичував і не видумував свого вчення. Його геній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності і мріях народу.

Українцям можна відібрати все, але допоки вони пам’ятають Святе Письмо і “Кобзар” – українська нація незнищенна, бо незнищенний наш націоналізм, в основі якого – ці дві святі книги.

Шевченко зафіксував найважливіші сутнісні, інваріантні, конститутивні характеристики українського націоналізму: його волелюбність, глибинну і всеосяжну народність, державницьку суть, національну честь і гідність, християнську релігійність, жертовний патріотизм, творчу заданість, віру у свій народ, опору на власні сили, толерантність до інших, солідарність із поневоленими, антиімперську та антишовіністичну спрямованість, які випливають із неімперського і нешовіністичного характеру нації та її історичного досвіду.

Шевченків націоналізм, тобто націоналізм українського народу, випливає з Любові, а тому він в основі своїй людяний і добрий: до своїх і чужих – до всіх, хто визнає за українцями право на вільне і державне існування. Усіх інших він або переконує у своїй правоті, або ж бореться з ними – незалежно від того, хто саме виступає ворогом: окрема людина чи політична група, держава чи армія, якийсь із нацькованих на нас народів чи й міжнародне об’єднання...

Водночас Шевченко з часу своєї появи виступає як ідеологічний інваріант – неодмінне джерело і критерій усіх модифікацій українського націоналізму, пристосованих до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу. І кожна з історичних трансформ українського націоналізму ідейним ядром мала, має і мусить мати в майбутньому націоналізм Шевченка.